Ті, хто у квітні зробив свій вибір долею усієї країни, все ж відповідатимуть за нього

Мені важко зараз визначити: чого більше у тому, що відбувається в Україні – закономірного процесу зміни еліт, популізму чи реваншу. Мабуть, усього потрохи. І треба ж – усі ці доволі ризиковані чинники зійшлися в один час – спекотного літа 2019-го – і в одному місці – на межі цивілізованої Європи і путінського Мордору, в країні, яка п’ятий рік поспіль борониться у неоголошеній Росією агресивній війні на Донбасі.

Утім, кожен згаданий тут чинник – доволі інтригуючий і цікавий, тож пропоную глянути на кожного з них окремо.

«Державою може керувати кухарка…»

“Маси ніколи не хотіли істини. Вони вимагають ілюзій, без яких вони не можуть жити”, – написав понад сто років тому Зиґмунд Фройд. І навряд чи щось надто змінилося за час, що відокремлює наших сучасників від життя батька-засновника психоаналізу. Хіба ілюзії стали іншими – боронь Боже, далебі, не витонченішими, а подекуди – й геть звульгаризованими.

Хоча особисто для себе я порівнюю вибрики суспільних настроїв і, отже, електоральний вибір 2019-го, з поведінкою дитини, яка вперше потрапила до іграшкового супермаркету. Іноді мої опоненти ображаються за таку аналогію, мовляв, Україна як незалежна держава народилася майже тридцять років тому, однак при цьому вони забувають, що інші народи йшли до своїх, теж не надто досконалих демократій, по кілька сотень літ. Причому над ними не тяжів фатум чужинського поневолення.

“Маси ніколи не хотіли істини. Вони вимагають ілюзій, без яких вони не можуть жити”, – написав понад сто років тому Зиґмунд Фройд.

Насправді, в Україні відбувається природний процес зміни владних еліт. Стара, партноменклатурна, успадкована від «совка», обтяжена імперським минулим, імперською ж освітою та вихованням – відходить. Натомість у двері стукає покоління, народжене, можливо, у час так званої ґорбачовської відлиги, однак процес його становлення відбувався вже в умовах «самостійної і соборної».

Однак я шукав би різницю не стільки у вітчизняних реаліях, скільки у глобальних трендах. А вони, на жаль, не є сприятливими для того, аби продукувати якісну, освічену і головне – відповідальну державну еліту. Навпаки – нігілізм, профанація інституцій, схематизація, спрощення до неможливого складних питань світобудови, державного будівництва, властиві навіть зрілим демократіям Заходу, позначилися і в Україні. Якщо раніше відомий вислів більшовицького вождя Владіміра Лєніна про те, що державою може керувати навіть кухарка був предметом для сатириків і гумористів, то прихід останніх на найвищі адміністративно-представницькі посади в Україні унаслідок президентських і парламентських виборів 2019-го, дає підстави для вельми сумних висновків.

Аби не бути нудним і не повторювати усім відомі аргументи на користь такого твердження, наведу лише один. У ньому, як на мене, є все з цієї теми. Наприкінці червня журналісти розпитували заступника глави Офісу президента Олексія Гончарука про долю міністерств та інших установ урядового рівня. Він не вважає обґрунтованим існування Національної академії державного управління. «У нас відкрите питання по Національній академії держуправління. Я спілкувався з кількома людьми. Четверо з них сказали: «Ліквідуй!».

«До основанья, а затем…»

У цих нотатках я недаремно цитував Владіміра Лєніна. Яким би сучасним і креативним не бажав би видаватися нині український політичний правлячий клас, як би він не кпинив над совєтськими атавізмами вітчизняного законодавства, привид більшовизму тяжіє над персонажами, що оселилися нині на Банковій та Печерських пагорбах. Не даремно ж серед перших «реформ» Володимира Зеленського, продиктованих, то точно – на підсвідомому фройдівському рівні – було рішення про перейменування АП в Офіс і передислокація президентської канцелярії в «Український дім» (колишній музей Владіміра Лєніна). Народ вже встиг наректи цю будівлю «Владімірскім централом». Мушу сказати – влучно й небезпідставно…

І тут справа – не у вихованні, невігластві чи ментальності. Що більшовики, що нинішні звитяжці виборчих баталій є насправді популістами за природою. Інша річ, для того, аби знищити опонентів, зараз не треба, як у далекому 1917-му, фізично вбивати їх. Варто атакувати інформаційно, виснажити психологічно, виставити дурнями-недоріками, старими маразматиками, зацикленими на історії, викинути на маргінес.

Хоча, якщо бути щирим, у нинішньої владної команди й не було опонентів. Розмиті обіцянки передвиборчого етапу відтак у популістичному стилі 95-го Кварталу перетворилися на «жарти», реальні ж суперники, що воліли казати народові нехай не всю, та все ж правду чи щось схоже на неї, були перекриті ілюзіями з Instagram, які за кілька днів загубилися десь у мережевому павутинні… А істина як була, так і залишилася непізнаною. Бо хіба були охочі її пізнати?

І президент, і його сподвижники вже припустилися найважливішої помилки, яка може коштувати їм не тільки рейтингів, але й політичного майбутнього. Вони дозволили використати себе за прикриття тим, хто відчайдушно прагне реваншу.

Направду мав рацію французький філософ Жорді Солєр, дійшовши невтішного висновку: «Для кого є важливим говорити правду, коли єдине, що важить у ХХІ столітті – це те, аби тобі повірили? Великою перемогою машини над нами є не fake news, брехні, які множаться, доки не перетворяться на правду, а податливість, з якою ми до них пристосувалися».

Саме ця податливість має стати застереженням усій Зе!Команді. Бо на кожного популіста знайдеться крутіший популіст, з витонченішим арсеналом ще божевільніших обіцянок. Олег Ляшко відчув це на власній шкірі…

Реваншисти під прикриттям

Як на мене, і президент, і його сподвижники вже припустилися найважливішої помилки, яка може коштувати їм не тільки рейтингів, але й політичного майбутнього. Вони дозволили використати себе за прикриття тим, хто відчайдушно прагне реваншу. Вони стали таким прикриттям, іґноруючи вчорашніх регіоналів, відверто проросійських політиків, усіляких там медведчуків, портнових з добкінами-шуфричами на додачу.

Я переконаний, що Зеленський, попри його звязки з ерефією та одіозним олігархом, навіть не підозрює про свою справжню роль у грі Москви. Він може надувати щоки, розповідати про власну значущість, однак насправді виконує роль димової завіси для значно витонченіших, а від того – й небезпечніших за його популізм і некомпетентність планів.

Поки він велемудро скасовує обов’язковість шкільної форми чи криво-косо розпатякує про «державу у смартфоні», у тихих суддівських офісах і адвокатських конторах цю державу у нього по шматочку відбирають. Роблять це сірі непримітні люди, без принципів і «приколів». Абсолютно не заморочуючи собі голови про нові обличчя у партійних списках (вибори до ВР це яскраво засвідчили), про цінності, які любить Вакарчук і Ко, про те, що подумають 73 відсотки розчарованих виборців Зе…

Тож одного чудового дня нинішні тріумфатори прокинуться серед руїн, спричинених їхніми ж руками і мізками. І правитимуть бал зовсім не вони, а ті, хто похапцем втікав з України через повстання гідних і рішучих громадян.   

Ігор Гулик