Люди мого покоління, мабуть, добре знають віршики авторства Самуїла Маршака про дім, який побудував Джек. Насправді ж мова йде про переспів відомим радянським дитячим поетом давньої британської казки This Is the House That Jack Built, знаної ще з ХІІІ століття. Доброї казки…

Нинішнє покоління, здається, запам’ятає зовсім іншого Джека і дім, який довелося йому звести. Йдеться про кінострічку Ларса фон Трієра, справжній хорор, який вийшов на екрани минулого року. Сам режисер зізнався, що його надихнув на таку інтерпретацію відомого сюжету прихід до влади у США Дональда Трампа. «Фільм вихваляє ідею того, що життя – зла і безсердечна штука. Це підтверджує недавнє запанування homo trumpus – Щурячого короля».

Проблема в тому, що схожу ґенезу переживають не тільки літературні сюжети. Особливо, коли йдеться про визначальні, переломні моменти історії. В Україні такими, на жаль, досі є вибори і все, що пов’язане з цією, здавалося б, звичною і майже рутинною процедурою.

Серед людей і як у людей

Трієр, та й не тільки він, по-своєму зреагував на тенденцію, яка вже стала глобальною. Homo trumpus, тобто політики на кшталт чинного американського лідера, красномовні і не дуже популісти, такі собі «свої хлопці», останнім часом осідлали хвилю і користають зі суспільних настроїв на повну. Інша річ, що ці настрої в різних країнах є різними. Та ж Америка, втомлена власною місією «експортера демократії» і фактичного центру однополярного світу, прагне бодай хвильки на те, щоб перевести подих.

У країнах Старої Європи мешканці зневірилися у традиційних політиках, які змінювали одне одного, згідно із виборчими циклами, які вирішили за краще передати власні повноваження інституціям Євросоюзу, а ті, у свою чергу, не знайшли нічого ліпшого, лише як творити власну бюрократію, що прагне задоволення своїх меркантильних бажань.

Рекрути Євроунії, як-от Угорщина чи Польща, де до влади дісталися популісти на кшталт Орбана чи Качинського, надто вже увірували, що «вроджені плями» тоталітаризму подолано. Тому для тутешнього населення солодко лунають співи «продавців ілюзій» про винятковість своїх націй, про те, що вони, ці нації, мали б посідати значно важливіше місце серед ЄС. А патерналістська риторика популістичних режимів, базована на мільярдних вливаннях з Брюсселя, лише сприяє посиленню невиправданих амбіцій пересічного обивателя, який зазвичай не є носієм високих стандартів громадянськості чи самопожертви.

В Україні ж для популістів – просто рай. Як цинічно це не звучало б, але війна на Сході, спроби одночасних з бойовими діями болісних реформ тільки посилили шанси «щурячих королів». На їхніх виборчих знаменах – «зубожіння», «зрада», «злочинність влади», а ще – доволі сумнівні тези про мир будь-якою ціною, про «громадянську війну» тощо. Втомлений і розчарований постмайданний виборець легко ковтає схожі наживки, зазвичай не замислюючись над наслідками своєї неперебірливості.

Зрештою, а чи має цей виборець бодай елементарну базу для зваженого і відповідального підходу до такої важливої справи?

Показовий приклад. Один з імовірних кандидатів на президентську посаду, з «молодих», у соціальних мережах запропонував своїм прихильникам назвати п’ять найнагальніших проблем країни. Прочитавши дописи під його закликом, зупиняєшся на думці, що маєш справу з цілковитими профанами, які важко уявляють собі не те що потенціал власної держави, але й елементарні речі, пов’язані з функціонуваннями влади як такої. Після ознайомлення з «глибокодумними рекомендаціями» охлосу, впевнюєшся у справедливості Вінстона Черчілля, який колись зауважив, що «найкращим аргументом проти демократії є п’ятихвилинна розмова зі середньостатистичним виборцем». Якщо припустити, що кандидат-«затійник» візьме за основу президентської програми такі електоральні фантазії, то направду нам нічого не залишатиметься, як приготуватися до фільму жахів у стилі Трієра.

Всі на одного

Ще однією, доволі специфічною рисою передвиборчих перегонів 2019-го є консолідація опозиційних кандидатів. Маю на увазі не їхнє прагнення будувати альянси чи домовлятися про спільні дії з колегами. Платформою, яка об’єднує усіх зазіхачів на булаву, є їхнє різке, щоб не сказати, войовниче налаштування проти чинного Гаранта.

Так, опозиція завжди мала претензії до чинної влади, на й те вона, зрештою, і є опозицією. Але зазвичай кандидати завжди відпускали критичні стріли у бік інших претендентів на президентський фотель. Йшлося про несумісність, іноді діаметральну протилежність ідеологічних поглядів (до прикладу, комуністи завжди були нещадно критиковані правими кандидатами; прихильники ліберальних концепцій категорично виступали проти консерваторів-правих тощо). Тепер такого не зауважуємо, всі як один взялися оцінювати вчинки Петра Порошенка і його команди, причому лише з точки зору огріхів і невдач.

Я не є полум’яним адептом Петра Олексійовича, більше того, як виборець, маю цілу низку запитань до президента. Однак вважаю деструктивною тактику фактично усіх його опонентів, збудовану на тотальній критиці, ба навіть дифамації особи і її вчинків. Тим паче, що в контексті заяв лідера країни-агресора про неможливість діалогу з Порошенком, лише з іншими діячами, які гіпотетично можуть замінити його, ця тактика набирає ознак злочинної і насправді зрадницької.

Схожі недомовки, напівправда, а то й взагалі суцільна і цинічна брехня насправді є виявом неповаги до тих, кого хочеш переконати у потребі проголосувати за себе, «білого і пухнастого». Утім, йдеться не тільки про виборця, йдеться про те, що під сумнів таким чином ставляться усі насправді історичні здобутки останньої п’ятирічки, перемоги, до яких прагнув Майдан – євроасоціація, безвізовий режим, статус аспіранта НАТО, згуртування міжнародної антипутінської коаліції, перші реформи – медична, децентралізаційна, освітня, перші, хай слабкі, та все ж справді антикорупційні інституції та інструменти, очікувана століттями незалежність Української церкви від Москви. Тобто каркас, на якому має постати дім, який прагнемо звести ми. Заплющувати на це очі, вдавати, що нічого особливого не сталося, це не тільки принижувати президента як промотора змін, але й своїх виборців, зрештою, себе як громадян цієї країни.

Я не схильний безоглядно і тупо критикувати всіх опозиціонерів, але, як мені видається, вони, якщо, звісно, бажають добра своїй країні та її народу, повинні припинити гру в темну. Тімоті Снайдер, великий історик і добрий знавець Східної Європи, якось написав, що «управляти у сутінках – означає говорити людям те, що вони хочуть почути, тримати їх у певному емоційному місці. Тоді як пошук правди розширює горизонти, бо знахідки є дивовижними. І ця здатність дивуватися робить нас кращими громадянами».

Якщо хочемо збудувати світлий і комфортний дім для всіх нас, зважмо на ці аргументи, станьмо кращими громадянами, гідними не тільки своєї держави. Бо держава – це доволі абстрактна, до того ж навіть певною мірою «насильницька» субстанція. Будьмо гідними бодай дітей, для яких, у принципі, і зводиться цей дім.

Ігор Гулик