Чи бісять вас ваші діти так, як мене бісять мої? Ні, мені не страшно ставити це питання уявному світові прекрасних мам, де всі щасливі, всі сміються, вдягаються в біле, не заляпуються шоколадом і приїздять зі спільних канікул щасливими. Просто я – не така. І може, ще хтось не такий. Тому що ми живі люди.

Я репетую на дітей і даю їм по сраці. Так, мені потім за себе соромно. (Але їм за себе ні, що довели мать до ручки). Я радію, що вони не влаштовують свої пакості у стереорежимі, а лише по черзі: одна доводить мене до сказу, інша в цей момент підлизується. А потім міняються місцями.

Не знаю, скільки благості, дисципліни і милоти у всіх цих мімішних мамських фотках по-справжньому. Тому що я теж виставляю в інстаграм зафільтровані фото, де моя спокійна (!) дитина читає книжку чи задумливо дивиться у вікно на види Парижа. Просто, бляха, це буває так рідко, що рука сама тягнеться по телефон. Мене страшенно смішать популярні в наших краях фотографії з фотозон, де постановочні мама-тато-бебі у студійних светрах з оленями з бутафорськими подарунками сидять з єлейними лицями під бутафорськими камінами. Зображаючи сімейний затишок. А я при цьому знаю, які в цієї парочки вдома скандали, як вона його пиляє за недостатні заробітки, скільки поза очі звіряється подругам «дєвочкі, он міня нє тянєт» і як при першій-ліпшій нагоді хоче зіпхати цю свою солодку дитину подругам, бо ж «ти абязана мнє с нєй посідєть». Бррр.

Пам’ятаю, як на противагу такому картону я постила сувору правду життя: як мої діти помалювали одна одну фломастерами, як залізли по лікті у варення і який у нас дикий бардак після того, як вони крейдою замалювали екран телевізора і вивалили з шафи весь одяг на підлогу. Пам’ятаю коментарі дописувачок з галицьких країв: ой то фе, то так непорядно, таке виставляти, та що вона собі таке думає!.. А вона собі думає те, дорогесенькі, що таких самих задовбаних мам, які до 16.00 ще не почистили зуби і взагалі не ясно, коли їли, не кажучи про манікюр, не так уже й мало. І хай вони краще бачать, що й інші люди не з інстаграма вилізли, а в такому самому хаосі живуть, не вистрибуючи з вікна четвертого поверху з памперсом в руках…


Але ж диво дивне! Ми спихаємо дітей до бабусі (до няні, до розлученого з нами їхнього батька, в школу), і вже через півгодини знову дико за ними скучаємо.

Я тоді, звісно, думала, що років за два все пройде. Або за три. Або за сім. І от їм 7 і 8 років, age de raison, як кажуть французи, вік усвідомлення. Да – но нєт. У кого діти цього віку, той не дасть збрехати. Скільки маніпуляцій, шантажу і простого «ні, я це не хочу робити, бо це нудно, а це не я, це моя сестра і взагалі сама заткнись» може виробити цей ніжний дитячий мозок. І коли ми в нападі відчуття провини й совісті думаємо про те, що поведемо їх на вихідні в театр чи музей, чомусь нам не приходять асоціації з тим, що «ці колготи я не вдіну, це дурні кросівки і взагалі мені нууууудно тут (на всю залу)». Результат вікенду – безпросвітна втома, а в понеділок на роботу.

Але ж диво дивне! Ми спихаємо дітей до бабусі (до няні, до розлученого з нами їхнього батька, в школу), і вже через півгодини знову дико за ними скучаємо. І знову плануємо сімейний похід на пікнік у парк під сакури, поїздку в Таїланд (у моєму випадку ще й з чотирма дітьми, моїми й чоловіка – я чемпіон ідіотизму!) і просто тихі вечори за книжкою і грою в піаніно. Що це таке, скажіть мені?.. Материнський інстинкт? Безумовна любов? Свята наївність?

Книжок на цю тему написано багато. Але я вам так скажу: якщо ви самі (як я) недисциплінований псих, то нічого чекати від дітей армійської точності і буддійського спокою. І якщо не приділяти час своєму відпочинку (масаж, йога, лежання на траві з тою ж книжкою), діти і справи нас просто з’їдять. Нам просто нічим буде любити навколишніх. Того мораль як завжди: почати з себе. Дихайте глибше, любіть себе справжніше, всі інші підуть за вашим прикладом.

Ірена Карпа