Феномен Володимира Івасюка полягає в особливій музичній магії, якою володів лише цей видатний український композитор, поет, основоположник української естрадної музики.

У творчості Івасюка завжди було, є і буде місце для дива. Пригадаймо хоча б його легендарну «Червону руту» – пісню, відому кожному українцеві і не лише. Оповідь про дивовижне гірське чар-зілля довго не давала спокою Володимирові, який часто подорожував Карпатами, збираючи місцеві повір’я, народні пісні та легенди. Саме під час цих мандрівок Івасюк і написав «Червону руту», музичні чари якої назавжди заполонили душі українців.

«Я піду в далекі гори», «Водограй», «Пісня буде поміж нас», «Відлуння твоїх кроків», «У долі своя весна», «Два перстені», «Я ще не все тобі сказав», «Світ без тебе», «Золотоволоска», «Тільки раз цвіте любов»… Це лише декілька зі ста семи відомих пісень, які Івасюк залишив після себе Україні та світові загалом. А також ще п’ятдесят три інструментальні твори і музику до двох спектаклів.

Проте мало кому відомо, що за спеціальністю Івасюк – медик. Окрім цього, він був прекрасним скрипалем, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі. Відомий як музикант, Івасюк був і неординарним живописцем. Малював пейзажі, натюрморти, портрети, шаржі і карикатури.

Івасюк був не просто митцем. Він був патріотом України. Своїми піснями Володимир відроджував любов українців до своєї культури та намагався протистояти пропагандистській ідеї одного великого «радянського народу». Івасюк принципово не писав музику під російськомовні тексти, підкреслюючи завжди і всюди, що він український композитор.

Львів – доленосне місто в житті композитора. Тут він написав понад сімдесят пісень, романсів, балад… На жаль, у цьому місті його творчий і життєвий шлях перервався. Володимир трагічно загинув, проживши лише 30 років. Його тіло було знайдене повішеним у Брюховицькому лісі під Львовом. Слідчі органи «зам’яли» справу. В їхню офіційну версію про самогубство ніхто не вірив ні тоді, ні тим більше зараз. Загадкові обставини смерті композитора ще досі не з’ясовані, хоча 2009 року Генеральна прокуратура України і поновила давно закриту кримінальну справу про смерть митця.

Кажуть, у день смерті Івасюка в магазинах Львова не було жодної квітки – ними вистелили дорогу до кладовища.У газетах тоді заборонили друкувати некрологи і співчуття родині Івасюків. А в день похорону всюди призначили комсомольські та партійні збори з обов’язковою явкою. Навіть були вказівки із загрозою відчислення з навчальних закладів та звільнення з роботи.Однак похорон Володимира Івасюка 22 травня 1979 року у місті Лева перетворився на масову акцію протесту. Львів свого Героя вшанував. І продовжує це робити. Квіти регулярно можна побачити біля пам’ятника видатному композитору, що на львівському проспекті Шевченка.

А тим часом наступного року музичному генію Володимиру Івасюку могло б виповнитися 70 років. Івасюк став легендою, хоч і прожив надто коротке життя, за яке, втім, встиг написати чимало творів, що увійшли в українську історію.

Також були увіковічені й чимало крилатих думок талановитого митця, Героя України. Саме через призму цитат, «правил життя» ми пропонуємо зараз згадати Володимира Івасюка…

Кожен мій твір породжує у мені болісно-солодкий дрож, який збагачує моє духовне життя. Без нього в душі була б цілковита порожнеча. Той дрож робить серце здатним чинити на світі добро.

Крило стає крилом тільки під час лету.

Жайвір не має права співати так, як співає, бо то буде націоналістичний спів. Він мусить розливатися трелями солов’я або цвіріньканням горобця. Це буде справжній інтернаціоналізм. Синиця має каркати, як ворона, а півень крякати, мов качур. Корова має іржати, а кінь вити по-собачому. Тільки таким чином світ наповниться шедеврами і справжньою красою.

Французи, італійці, росіяни і всі інші народи співають своїми мовами, і їх ніхто не називає націоналістами. А ми, українці, вже із самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах. Українець перестає бути націоналістом аж тоді, коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного.

У нас зелені буки звели до сонця руки. Ми – Довбуша онуки, й за неньку стала нам весна.

Не згаси вогонь холодом долонь!

Протягом багатьох років навчання у музичній школі мені постійно впадало в око, що до програм музичних шкіл, училищ зрідка вносять інструментальні п’єси українських композиторів, класиків і сучасних. Наші музиканти виховуються переважно на іноземних зразках. Іноземні зразки не завжди цивілізовують емоційний світ наших музик. Це може зробити лише національна музика.

Коли робота над піснею завершена, постає питання про її виконання. Але буває так, що з самого початку вже знаєш, до кого звернешся після написання пісні.

У мене іноді бувають такі моменти: до якогось часу я почуваюсь нормальною людиною, а через кілька секунд мене охоплює непереборне бажання співати.Тоді я тихенько ховаюсь від усякого товариства й чекаю закінчення цього «музичного наслання». Іноді це триваєдекілька днів. Я ходжу сам не свій, а мама, наступаючи мені на п’яти, тихенько перепитує «Що з тобою?», друзі-товариші дивно посміхаються, а мені загалом у ці хвилини дуже незручно. В такі дні я пишу пісні. Вони для мене, як свято. Всю навколишню сіру прозу забарвлюю найкращою рожевою барвою моєї уяви. Зі мною залишаються тільки ритми й гармонії.

Кожним твором починай новий етап, якісно вищий у своїй роботі. Виражай себе, врешті-решт, на повну силу, адже людські серця завоюєш тільки оригінальним твором із вагомим змістом і яскравою формою.

Дмитро Плахта