«Тайфун оскаженілого популізму». Ця фразаналежить українському президентові Петру Порошенку. Так він передбачливо охарактеризував головний тренд майбутньої виборчої кампанії, учасником якої, мабуть, буде і сам. Тож говорити про абсолютну об’єктивність такого діагнозу не доводиться. Однак велика частка правди в ньому є.

Нарешті у нас, «як у людей»

У листопаді минуло сто років з часу завершення Першої світової війни. З цього приводу у Парижі зібралися вершки політичної еліти, лідери держав, попередникам яких випало бути учасниками тієї вселенської катастрофи. Говорили про причини і наслідки світової бійні, про яку сучасне молоде покоління знає, у кращому разі, з творів Еріха Марії Ремарка.

На паризькому зібранні, між іншим, прозвучала одна цікавезна думка про те, що плодами поствоєнного часу у багатьох країнах скористалися популісти. У Росії, до прикладу, большевики, які після жовтневого перевороту, жонглюючи гаслами про землю селянам, фабрики – робітникам тощо, змогли укоськати велетенську країну і правити нею упродовж сімдесяти років.

Та найбільшим парадоксом зустрічі у французькій столиці було те, що звинувачення на адресу популістів столітньої давнини звучали з уст… таких же популістів, тільки модерного часу. Тепер, в епоху інтернету і постправди, вони почуваються мов риба у воді. Висуванці популістських партій (лівих і правих) поступово завойовують більшість у парламентах, декому із «великих обіцяльників» поталанило осідлати навіть президентські посади. Країною, яка завжди асоціювалася як оплот і захисник демократії, керує рафінований і брутальний популіст – Дональд Трамп, і, судячи з недавніх виборів до Сенату та Палати представників, його правління триватиме до кінця визначеної законом  каденції.

Що вже говорити про країни, в яких демократія запанувала лише після падіння імперії зла – про наших сусідів? В Угорщині править лідер популістської партії Фідес Віктор Орбан, і, здається, мадяри не надто переймаються ексцентричними вибриками цього «друга Росії». У Чехії час від часу шокує публіку тамтешній президент Мілош Земан, який навіть у час вшанування річниці жертв радянського вторгнення у свою країну виступав за якнайшвидше скасування санкцій проти Москви. У Варшаві верховодить Право і Справедливість Ярослава Александера Качинського, яку колишній прем’єр-міністр Польщі, а нині – голова Європейської Ради ліберал Дональд Туск нещодавно назвав «сучасними большевиками».

Чому так трапляється, чому геть респектабельні, досвідчені, навчені історією народи знову і знову віддають владу над собою брехунам, продавцям ілюзій, відвертим ошустам? Мабуть, тому, що, окрім постправди, яка множить фейки, робить істину фрагментарною, такою, що постійно надається ревізії, інтерпретаціям, люди втратили здатність аналізувати реальність. Так, до прикладу, вважає сучасний мексиканський письменник Жорді Солєр: «Для кого є важливим говорити правду, коли єдине, що важить у ХХІ столітті – це те, аби тобі повірили? Великою перемогою машини над нами є не fakenews, брехні, які множаться, доки не перетворяться на правду, а податливість, з якою ми до них пристосувалися».

Парад сумних блазнів

Останнім часом серед нашого народу дуже популярною є розповідь про ісландського коміка Йона Ґнарра (Йона ГуннараКрістінссона), який одного дня створив «анархо-сюрреалістичну» «Кращу партію» і став мером столиці цієї острівної країни. Якщо врахувати, що в Рейк’явіку мешкає третина громадян країни, то Ґнарр, по суті, був другою після президента особою в країні.

Гадаю, мине небагато часу і з екранів телевізорів нам почнуть розповідати про успішний досвід правління ще одного коміка – президента Гватемали Джиммі Моралеса. І все б нічого, зрештою, президентом США теж був колись актор Рональд Рейґан, – та тільки українські реалії аж ніяк не налаштовують на комедійний формат.

Так, на вулицях міст вже з’явилися сіті-лайти з коротким слоганом «Президент – слуга народу. Незабаром», який прозоро натякає на одного з понад тридцяти кандидатів на гетьманську булаву. Міркую собі, що елекції за участі Володимира Зеленського та ще кількох, не менш несерйозних персонажів, перетворяться на тримісячний безперервний «Квартал».

Причому навіть самі учасники президентських перегонів скрушно хитають головами, коли запитуєш їх про карнавальність вітчизняної політики. Одразу згадують про війну на Сході, про російську гібридну загрозу, починають аранжування на темі ймовірної втрати державності. І… самі не проти поспекулювати на найнижчих почуттях обивателя, одягнути на себе тоги миротворців, «отців нації», наобіцяти усім мішки гречаної вовни.

Насправді ж, попри високі рейтинги та майже стовідсоткову упізнаваність, рекрути української політики на кшталт Зеленського, Вакарчука є, по суті, зовсім невідомими для виборця. Хіба пересічний громадянин задавався колись метою дізнатися, хто фінансує цих персонажів, хто робить на них ставки, чиїми маріонетками вони стануть, коли доля, не дай Господи, приведе їх у споруду на Банковій? Зрештою, хіба знаємо ми, хто непомітно смикає за ниточки нашого славного любителя великої рогатої худоби, почесного вилоносця? Або ж вічної інтерпретаторки національної зачіски у костюмах від Louis Vuitton і деклараціями, як у церковної миші? Можемо тільки снувати конспіративні версії довкола джерел фінансування фактично усіх кандидатів, які вже зголосилися до боротьби за найвищий фотель в країні.

Дехто каже, що ліпше насправді не знати і не чути, просто прислухатися до власної інтуїції і голосувати, як припаде до душі. Мовляв, знання лише поглиблює сум. Думаю, однак, що все з точністю до навпаки. Саме сумні блазні вітчизняної політики найменше хотіли б публічності їхніх справжніх планів і правди про своїх покровителів. Вони взагалі б, якби це було можливим, бажали б постати перед своїми прихильниками в ореолі святих і праведних, без брудних кредитно-політичних історій з минулого, без договорняків, скандальних зв’язків, сумнівних альянсів. Акурат з цієї причини вони дуже болісно реагують на будь-який компромат з боку опонентів, особливо ж коли він має під собою підстави.

Передвиборчі маски на обличчях сумних блазнів української політики зумовлені також розумінням власних перспектив. Ми ж не Ісландія чи Гватемала, – ми країна, яка бачила ще й не таких клоунів і до часу терпіла, скажімо, їхні стрибки по пеньках. Ми можемо помилитися з вибором, але от змиритися з тим, щоб ця помилка довго отруювала нам життя, – ніколи. Це все, що слід знати тим, хто зважиться покарнавалити у березні наступного року. Припускаю, вони і без мене це добре знають.

Ігор Гулик

Для історичної довідки. Повертаючись до ювілею закінчення Першої світової війни. Тоді, сто літ тому, ми мали реальну можливість здобути і втримати власну державу. Зрештою, так вчинили наші сусіди. Однак у них менше слухали популістів, на кшталт наших соціал-демократів, а віддавали перевагу національним інтересам і здоровому глузду. Ми ж змушені були чекати на свій черговий шанс майже століття.